Частина 1 — Владика часу

Мене звати Михайлом, хоча найближчі друзі звуть Мишком. Навчаюся я в Коледжі дизайну та цифрових медіа у невеличкому провінційному містечку на Черкащині. Винаймаю квартиру з одногрупником Микитою, бо жити в гуртожитку не дуже хочеться, а винаймати окреме житло мені не по кишені.
Поряд зі мною Микита справжній мажор, в нього гарна червона машина, назву якої все одно ніхто не запам’ятає, бо вона китайська, уявіть, ніби Хуавей, Ксяомі і Ссан Йонг схрестили разом, а потім щей перебрехали в арабській транслітерації. Він цілком міг би жити окремо, але чомусь дозволив підселитися до нього, може, тому що так веселіше, а може тому, що він скнара.
Ось уже третій тиждень ми з Микитою харчуємся однією й тією самою стравою — смажені яйця з макаронами що злиплися в одну єдину масу, бо навіть нема масла, щоб їх ними присмачити, і щоб полити, тоді б вони хоча б не злипалися. Всі свої кошти на харч я передаю Микиті, бо він хазяйновитіший від мене. Але чомусь на пристойні харчі коштів вистачає тільки на один тиждень з цілого місяця.
Раніше, коли я підпрацьовував піарником-фрілансером, грошей було хоч завались, ми з Микитою навіть не готували вдома — то кафе, то ресторани, то замовимо піцу. Але відтоді як у нас переобрали президента, нашу команду розпустили і мої послуги більше нікому не потрібні. Тай навчанню це трохи заважало.
Може б з харчуванням у нас і не була така біда, якби Микита не спускав всі свої гроші на книжки і на бензин. Хоча сам я теж дуже люблю їздити з ним, інколи по околицях, інколи по його «дачах», а їх у нього цілих п’ять, розкиданих по сусідніх районах (це старі покинуті хати, які йому позалишали після смерті дідусі, тітоньки та інші родичі). Часом ми виїзджаємо до Умані, Богуслава, обласного центру чи навіть до столиці. У Києві ми майже весь час проводимо в Лавіні на Берковецькій, там два книжкових магазини, які так і манять Микиту витратити кілька сот гривень, інколи ми розглядаємо гаджети в крамницях, часом ходимо у кіно в Мультиплекс.
Ще було б півбіди, якби Микита купував якісь толкові книжки, наприклад, посібники з мотивації, бізнеслітературу, щоденники атовців, сучасних українських писменників. А що купує він? Яворівського, Шустера і купу мемуарів відставних депутатів позаминулого скликання. В мене грошей не так багато, як у Микити, тому свій голод до літератури я тамую завдяки Інтернету, дуже полюбляю читати твори молодих авторів на ЛітКлубі. У мене є навіть трійко найулюбленіших, я з великим нетерпінням чекаю на кожен новий твір цих авторів, бо пишуть вони майстерно і саме на ті теми, які мене найбільше цікавлять.
Отже сидів я того вечора за макбуком Микити, яким він інколи дозволяв мені користуватися. Власне, в нього було два макбуки, еїр та про, мені дозволялося брати тільки еїр. Я його дуже полюбив, і сподівався, що одного дня і в мене буде такий. У мене і у самого був ноутбук, Азус, але після роботи з еїром на нього дивишся як на справжнє лайно. Я ненавидів себе за те, що в мене такий відстійний ноут, але був вдячний Микиті, що завдяки йому я долучився до справді якісної і зручної техніки.
Страшенно хотілося їсти, але від думки про локшину та яєшню одразу ж вернуло. Я думав пошукати якоїсь роботи для копірайтерів на сайтах фрилансу. Сидів, закидав заявки, аж раптом непомітно для себе перейшов по рекламі Віщуна Ігоря. Мене привабило те, що «віщун» обіцяв докорінно змінити моє життя на краще, до того ж, це не вимагало великих зусиль чи коштів. Перша «консультація» в віщуна була безплатна.
Тож я не довго думаючи написав йому у чат:
— Доброго дня, допоможіть мені будь ласка. У мене аж у животі крутить від голоду, а на картці тільки 44 гривні.
Віщун відповів майже одразу, ніби навмисне сидів і чекав на моє звернення.
— Як тебе звати?
— Степан (збрехав я).
— Я знаю, що тебе звати не Степан, але хай так і буде поки що. Скинь мені номер своєї картки. Я добре відчуваю твою ауру на відстані, ти добрий хлопчина і я допоможу тобі
Мене це прохання одразу насторожило. Для чого йому моя картка? Невже це якесь шахрайство?
— Для чого вам моя картка.
— Я скину тобі 200 гривень на картку, але не купуй всякого лайна, що зазвичай накуповує молодь як ти, у якої несподівано з’являються гроші. Ніяких чіпсів, коли, морозива. Купи пачку сибірських пельменєй, можна майонезу або кетчупу, хліба, ковбаси або консервів, якщо вистачить грошей, то середню пляшку живчика.
Я трохи подумав, що від того, що я передам йому номер картки зла не буде, адже для шахрайства потрібно буде ще щонайменше CVV код і дату що вказана на картці. До тогож, раціональне мислення в цей момент дещо приглушав голод і спокуслива можливість поїсти нормальної їжі на халяву. В мене на радощах аж тиск підскочив, подібно до того, як стається коли на горизонті з’являється спокуса незапланованого сексу. Я скинув «віщунові» картку, хоча і не дуже вірячи, що мені спрвді хтось скине гроші.
Я вдволікся від макбуку і пішов ставити чайник, через хвилини дві на телефон прийшла смска від ПриватБанку, мою картку поповнили на 200 гривень. Я одразу ж поспішив написати повідомлення в чат:
— Дякую, я щойно отримав 200 гривень, аж не віриться, що такі чудеса бувають. В мене аж руки затремтіли від несподіванки.
— Не хвилюйся і довірся мені. Я бачу, що ти добрий хлопчина. Я б не став допомогати аби кому. Далі буде ще крутіше! Залиш свій Вайбер, бо цей чат на сайті може вибити будь якої миті, тоді я втрачу зв’язок з тобою. А мені цього дуже не хотілося б, то такі особистості як ти — справжня рідкість.
Його лестощі на мене подіяли магічним чином, розлившись медом по мойому нутру, хоча я чудово розумів, що це лестощі, напевно відточений НЛП-прийомчик. Та всеж, якщо зізнатися чесно, в моєму оточенні люди мені дуже рідко кажуть приємні речі. Навіть батьки (а з батьками я вже давно не спілкуюся близько і часто). Я залишив Вайбер і наша розмова одразу ж перейшла в месенджер.
— Можна я вже піду за продуктами, бо їсти хочеться нестерпно.
— Добре, йди, але одне попередження. Дорогою тобі напевно зустрінеться піцерія. Найдешевша піца, твоя улюблена, з сиром і салямі, коштує гривень 120. Тобі дуже захочеться її купити, але Боже борони тебе це зробити! Піцою ти наїсися лиш раз, кожного дня я тобі не буду скидати по 200 гривень. Це лише раз я пішов на такий жест щедрості. Тобі треба буде розтягнути продукти, які ти купиш щонайменше на кілька днів.
В той час, коли віщун Ігор писав мені це, мені і не хотілося ніякої піци, і чисто з вдячності до несподіваного благодійника, я мав намір чітко виконати його інструкції. Навіть скопіював рекомендований ним перелік продуктів собі в нотатник, що синхронізувався з моїм сьомим айфоном (теж майже подарунок від Микити, він собі купив десятого).
— Дякую за гроші і настанову, зроблю як ви мені порадили, — сказав я і закрив макбук.
По дорозі від квартири до АТБ і справді було дві піцерії. Одна — Панорама, претензійна і дорога, там готували дуже смачну піцу, але коштувала вона не дешево, щоправда її аромати завжди було чути аж на двір. В кращі часи ми частенько з Микитою замовляли там собі їжу. Вдихнувши аромат печеного тіста і злегка присмаженої ковбаси я ковтнув слину.
В мене одразу ж з’явилася думка витратити халявні гроші на піцу. Зрештою, як той Ігор може дізнатися, на що я витратив гроші, на піцу чи пельмені і ковбасу. Щоправда мене б тоді гризло сумління — піцу я напевно стоптавби вмить сам, не думаю, що в мене вистачило б сили волі залишити хоча б шматочок Микиті. Вже тої миті я був впевнений, що якщо куплю піцу, то стопчу її в самотині не дійшовши до дому, просто сівши на лавочці біля під’їзду. А от тих продуктів, що їх порадив купити казковий віщун з Інтернету, вистачило б і мені, і Микиті на кілька днів. Тож я мобілізувався і пришвидшив крок, твердо намірившись зробити так, як слід, а не так, як мені підказував зробити мій примітивний тваринячий егоїзм.
Друга піцерія, що лежала на моєму шляху, називалася просто — «Піца», і зазвичай там робили піцу на винос. Хоча вона і коштувала значно дешевше, ніж у першій піцерії, але робили у дров’яній печі, на відкритому вогні, тому вона була ще більш запашнішо. Спочатку я просто сповільнив крок. Потім принюхався до повітря. В мене знову затрусилися руки, а горлом потекла слина, яку я кілька разів ковтав, бо її надто багато і надто швидко збиралося в роті.
Одна мить — один короткий розрахунок. Я можу купити піцу за 120 грн, ще в мене лишаються ті 44 грн, що було на картці. Разом з рештою від 200 грн. грошей вистачить на дві-три банки найдешевших консервів — бичків в томаті чи сардин. І ще на батон. Можна було б відварити картоплі, якої завдяки батькам Микити у нас завжди було море, єдине, що ми обидва лінувалися її чистити, тому зазвичай жерли макарони. Коротше, дня на два три їжі вистачить.
Я забіг до піцерії і зробив замовлення, розплатився за нього і пішов до супермаркету. Піцу я мав намір забрати дорогою до дому. Кілька разів думав над тим, чи правильно я вчинив? Якось трохи по свинськи. Зрештою, крики сумління вдалося переглушити твердим наміром залишити половину піци для Микити. Але і цей намір лишився пустопорожнім. Я зїв усю піцу хвилин за п’ять, навіть не давши їй прохолонути як слід, і побрів додому з трьома консервами і батоном. На картці лишалося трохи більше 20 грн, але не хотілося їх витрачати на живчик.
Стоп! А якщо Ігор попросить мене показати по вайберу, що я купив? Що тодоі? Оце буде сором! Просто відморожуся, вимкну камеру, а якщо він надто докучатиме, кину його до чорного списку, подумав я. Саме коли я доїдав останній шматочок піци, в Вайбер на телефоні прийшло повідомлення:
— Я дуже рано лягаю спати, в мене завтра багато справ! Маю дати тобі зараз кілька важливих настанов, які змінять усе твоє життя. Але ти маєш дуже чітко цих настанов дотримуватися!
— Добре, я слухаю, — відписав я, сяко-тако відтерши жир від пици об штані (ну хоч не вимагатиме, щоб я йому показував по вайберу, які продукти я купив).
— Завтра десь ближче до обіда ти дуже голосно бздонеш. Так голосно, що на тебе зверне увагу все оточення.
— Я ніколи так не роблю, — відписав я, а сам несподівано для себе загіржав.
— Не перебивай. Коли ти сильно бздонеш — це буде знак! Тобі треба буде зайти до найближчої точки і придбати лотерейний білет. Але його в продажу не буде, касирка дасть тобі ссилку на сайт, де можна буде купити електронний білет. Ти маєш поставити усі гроші, які в тебе є, — написав Ігор і вийшов з онлайну.
Увесь шлях до дому я тільки про це і думав. Подумати тільки, бздону пообіді! Це ж треба таке «передбачити»! Але раптом так і буде?
Я прийшов до дому, вигрузив консерви і батон на кухні і одразу пішов спати. На ситий шлунок мені спиться дуже добре, але оскільки піца була не дуже великою, то ця ситість могла виявитися не дуже тривкою, тож треба було скористатися моментом. Щойно я вмостився в ліжку, як почув, що додому повернувся Микита.
Він одразу ж пішов до кухні.
— А де кобаса і пельмені? — розпачлливо спитав він. — Чому в квартирі тхне піцою?
— Не знаю, мабуть з Панорами доноситься, вікно на кухні відчинене, — я вирішив відповісти тільки на друге питання, здивувавшись тонкому нюхові свого сусіда. — Я купив консерви і батон, — вирішив похвалитися я.
— Ну ясно. Все зрозуміло, — сказав Микита, швидко розягнувся і пірнув у ліжко, перед тим вимкнувши світло в коридорі.

Юрий Карапетян
Я принимаю заказы на услуги копирайтинга в режиме 24/7, работаю быстро, с соблюдением заранее оговоренных сроков, без потери качества. Звоните или пишите (Tlegram, WhatsApp, Viber) — +380978813716

Оставить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *