Частина 3

Майже місяць я не торкався до своїх одинадцяти тисяч. Навіть дещо збільшив цю суму, за рахунок написання рефератів для одногрупників, а також завдяки замовленням з копірайтингу. Під кінець червня в мене на картці було вже майже двадцять тисяч гривень.

Ігор більше не писав мені, а у мене був перед ним якийсь незрозумілий, не побоюся навіть цього слова, метафізичний страх, тож я не наважувався писати йому перший. Думав вже, чи не здогадався він, або чи не дізнався за своїми магічними каналами, що я сказав йому неправду щодо справжньої суми виграшу (йому ж я сказав, що виграв тільки дві тисячі, відтак його частка склала тільки тисячу замість заслужених шести). Втім я й не дуже переймався через цю деталь. Здавалося, фінансові проблеми вже десь далеко позаду.

Мені просто на якомусь етапі потрібен був поштовх, щоб відчути впевненість в собі, отримати імпульс. Цей імпульс було надано, і тепер мені вже не потрібні були такі банальні подачки від долі, як виграш в лотерею. Якби була нагода, я міг би без проблем віддати Ігореві решту суми — всі одинадцять тисяч. Жартую, звісно. Грошей було жалко. А совість в карман не наллєш і на картковий рахунок теж не закинеш.
Я став більш відповідально ставитися до своїх витрат. Основна стаття моїх витрат — це харчування, я купував ті продукти, які дозволяли ефективно втамувати голод, не вважалися шкідливою їжею і дозволяли досягнути доступної мені кулінарної різноманітності. Основою мого харчування була картопля та злаки. Я став значно частіше харчуватися вдома і за цілий місяць не відвідав жодного закладу громадського харчування, чим чесно кажучи хай і впотай, але пишався. Навіть по приколу завів Інстаграм-канал «Їмо вдома», де викладав свої дещо банальні страви.

Я мав твердий намір стати на шлях до власного фінансового добробуту і ладен був іти на жертви, що від мене вимагала протестантська етика (хоча я був радше віруючим атеїстом) та дух капіталізму (хоча я більше схилявся до соціалізму).

Одного дня Микита прийшов додому в особливо піднесеному настрої:

— Будь готовий, я надибав крутого клієнта. Завтра ми їдемо у Київ.

— ?

— Ти їдеш зі мною!

Я тут таки заразився Микитиним піднесеним настроєм, бо дуже любив наші з ним поїздки в Київ. По-перше, під час таких поїздок майже за все платив Микита, і для мене це була можливість нахаляву віддтянутися в столиці. Побачити всі ці прибрані і ошатні вулички, парки, натерті до блиску фасади будівель. Для мене, хлопчини, що майже все своє життя провів у богом забутому селі, навіть назва якого (Погибляк) говорила сама за себе, це було як для іншого відвідати Париж, Відень чи Венецію. Або ж як усі три міста одразу.

— А що я буду там робити?

— Нічого особливого. Будеш на беквокалі, просто для кількості, для солідності. Проект серйозний, якщо вигорить то вкінці місяця нам заплатять чотириста баксів.

Микита сказав «нам заплатять». І це було цілком слушно, хоча я і не впевнений був, що своєю працею зможу йому якось допомогти. І що хоч якусь частину з цих грошей Микита дасть мені на руки. Та це було і не важливо. Кожного разу, коли Микита витрачав гроші, завжди поруч був я і мені теж з того щось перепадало.

Скажімо, коли купував собі одяг він брав мене з собою за компанію, щоб я йому радив ту чи іншу річ, чи навпаки відраджував від спонтанних і недолугих покупок. Під час таких шопінгів Микита завжди купував якийсь приємний презент і для мене, «ти ж витратив свій час, щоб допомогти мені з вибором», казав він це, як я розумію для того, щоб все не виглядало як подачка бідному родичу. Та ми ж з ним були навіть і не родичі. Втім, бували такі місяці, що він навіть сам повністю покривав витрати на квартплату та комуналку. Я спокійно приймав ці дари не відмовляючись. Разом з тим я як міг старався відплатити йому за доброту, наприклад, негласно взяв на себе геть усі хатні обов’язки — прибирання, прання, приготування їжі, навіть сорочки йому прасував.

— Що за проект? — чисто заради чемності поцікавився я.

— Нічого складного. Київська кав’ярня зробила ребрендинг — перейменувалася з «Черепашки» на «Сніжинку». І тепер хоче посилення нового бренду.

У Микити був справжній дар — в одному реченні чітко і зрозуміло переказати навіть дуже складний проект чи ідею. Я завжди заздрив тій майстерності, з якою він вмів підшукувати потрібні слова і компактно вміщувати зміст в мінімальну їхню кількість.

Ми виїхали о шостій ранку. Хоча я ліг доволі пізно вечері напередодні, але почував себе напрочуд виспаним і бадьорим. Дорога була досить важка і сповнена пригод. Така важка, що навіть мене, пасажира вона неаби як стомила. В мене було таке відчуття, ніби я провів весь шлях за кермом, а не у сидінні пасажира. Мені було б що розповісти, якби шлях не лишив стільки глибоких неприємних спогадів, які зайвий раз навіть не хочеться пригадувати.

Щоб не створювати усіх цих дешевих ефектів з нагнітанням гострого сюжету, скажу одразу, зустріч з клієнтом виявилася провальною. Ми зустрілися з ним на тридцять другому поверсі бізнес-центру на Кловському узвозі. Микита не дуже добре припаркувався, і пізніше зізнався мені, що всю зустріч більше хвилювався, як там унизу його машина, і чи бува її хтось не подряпав і чи не забрав її евакуатор.

— Та якийсь жлоб. Мудило. Та пішов він нахуй, — ділився своїми враженнями Микита, поки ми спускалися ліфтом. Позаду нього саме стояла секретарка клієнта, яку Микита одразу й не помітив. Коли ж помітив, то не дуже й знітився, здавалося, він навіть і був радий, що ця видра все чула і напевно доповість своєму босові. Зрештою, угода вже була провалена, він нічого не втрачав. Було видно, що Микита був настроєний дуже рішуче і ні про що не шкодував, навіть якби цей «клієнт» зараз позвонив йому і сказав би, що готовий укласти угоду на його умовах, Микита послав би його на хуй. За останній рік я вже не раз бував свідком подібних сцен.

— Ти бачив, як він захотів, щоб я йому докладно розписав кошторис, на що підуть його гроші? І це якихось сраних чотириста баксів, — здавалося, Микита все більше і більше накручував себе. Я ж не вважав доречним його якось спиняти чи заспокоювати.

— Отже ми тепер в мінусі? В скільки тобі стане ця поїздка? Напевно не менше тисячі? Давай цього разу не моїдемо в Лавіну?

— Та перестань, друзяко. Це все дрібниці, — вже спокійніше сказав він. Я здивувався такій швидкій переміні його настрою, все сталося ніби як внаслідок перемикання якогось одного невеличкого важеля — Поїхали веселитися. Ми вже місяць не були на Берковецькій.

В той день машин біля ТРЦ було не багато, то ж ми припаркувалися доволі швидко і вдало, майже під самим входом до «Лавіни», та ще й саме з того боку, де фудкорти. В першу чергу ми пішли до KFC і набрали їжі напевно вдвічи більше, ніж змогли б з’їсти. Чек потянув майже на п’ятсот гривень і я подумав, що було б правильно розділити його на двох. Але по-перше, не знав, чи буде це правильно з огляду на субординацію (я визнавав безумовну першість в усьому за Микитою), по-друге, ми вже набрали їжу на один чек, готівки в мене на руках не було, а переказувати на картку було якось тупо. Я подумав, що відплачу йому іншим разом. Скажімо, заплачу за паливо своєю карткою як їхатимемо до дому, я не раз уже так робив раніше.

Щойно ми розмістилися за столиком, як залунав рингтон Микитиного телфону. Розмова тривала може хвилин п’ять, за весь час від Микити було чути лише «так» або «ні».

— Чудова новина, — сказав мені Микита одразу по завершені телефонної розмови. Я одразу ж пригадав професора Фансворта з Футурами. Та і Микитова інтонація була дуже подібна, — можливо в нас буде клієнт. Але треба буде залишитися на ніч у Києві.

Уже один цей факт робив новину справді чудовою. Бо я дуже любив нічний Київ. Я не став розпитувати в Микити деталей, бо по-перше, і він і я дуже хотіли їсти, по-друге, якщо треба буде, Микита і сам усе розкаже, вирішив я.

— Можливо, у нас буде новий клієнт. Набагато крутіший, ніж та срана «Черепашка», — не без гордості поділився Микита — Детективне агентство «Кедр». Вони тільки недавно відкрилися.

Запивши пепсі-колою останній шматок курячої ніжки і витерши руки вологою серветкою, Микита дістав свій айфон, почекав поки той зчитає їбальнік-айді і перевірив стан рахунку в Приват 24.

— От халепа, — промовив він.

— Що сталося?

— Та я думав, в мене є ще хоча б гривень п’ятсот на готель, а в мене тут тільки на бензин лишилося. Навіть в кіно сьогодні не зможемо сходити… Може мікрокредит взяти?

— Та нічого, не проблема. В мене є тисяча (звісно, в мене було набагато більше, але я не міг сказати йому правду, знаючи талант Микити витрачати гроші швидше, ніж кулемет Максим вистрілює кулі в кіні про Чапаєва).

— Чудово, може тоді на кіно і сніданок ще вистачить.

— Та вистачить, — сказав я і ми пішли до Мультиплексу підбирати сеанс. Того вечора ми подивилися «Монахиню», а потім ще, щоб не було страшно засинати, «Пройдисвіток».

Поселилися ми в готелі біля аеропорту Жуляни. Це було наше постійне місце для ночівлі в Києві. Як я розумію, було дві причини, чому Микита завжди обирав саме його. Хоча було б достатньо тільки однієї, першої. По-перше, в готеля був дуже зручний паркінг, що був відгороджений парканом і був безплатним для відвідувачів готелю. По-друге, тут можна було зняти красивий номер за цілком невеликі як для столиці гроші. Менше ніж за п’ятсот гривень ми зняли цілком нормальний номер з двома ліжками. Оздоблення номера мені дуже сподобалося, як і весь готель в цілому. Я б тут і жив, якщо чесно. Не буду вас обтяжувати зайвими деталями, адже і так ця глава вже затянулася.

На ранок я прокинувся з напрочуд ясною головою. Ми не дуже рано прокинулися і вирішили поснідати вже після зустрічи. Жодних деталей щодо клієнта Микита мені не повідомляв, а сам я не вважав можливим чи чемним розпитувати його. Завдяки GPS і тому, що Микита досить добре орієнтувася на Подолі, ми швидко знайшли потрібну нам будівлю.

Це була якась дореволюційна сталінка. І не подумайте, що це оксюморон. Ви ж не знаєте, яку саме революцію я маю на увазі. А архітектурних революцій у Києві було чимало, навіть більше, ніж будь яких інших. Хоча і інших теж було до біса. Лише на моєму віку архітектурних революцій у місті сталося щонайменше три (Омельченка, Кличка і мера, який був між ними і прізвища якого мені лінь гуглити, і я зараз кажу не про Черновецького). Ми відчинили важкі броньовані двері (видно, що детективне агентство) і на мене одразу повіяв сильний, але дещо приємний запах свіжої фарби та іншої будівельної хімії. Від самого передпокою офіс причарував мене свіжим-свіжесеньким дизайнерським ремонтом переважно в стилі класицизму, що втім містив елементи хай-теку . Важкі, товсті скляні міжкімнатні двері з матовими вставками та чорними гламурними візерунками як на дорогих шпалерах, що я їх бачив в архітектурних журналах. Величезні, майже в зріст людини картини та фото колажі майже на кожній стіні. Декілька псевдоантичних статуй — мармурової Венери з амфорою, Давид з виноградним гроном та парочка амурчиків у куточку. Тут був навіть невеличкий фонтан і акваріум з яскравими рибками. Ніби потрапив до якогось музею.

— П’ять кіло цвітних, — промовив шепотом Микита. У шепоті не було потреби, бо нас ніхто не супроводжував. Разом з тим шепіт був досить гучний, ніби Микита боявся, що я не почую чи не зрозумію його слів.

Я одразу ж зрозумів, що побачивши весь цей гламур Микита вмить підвів кошторис майбутнього замовлення. Отже за місяць роботи над сайтом Микита мав намір запросити щонайменше п’ять тисяч доларів. Я дуже здивувався, оскільки середня ціна на сайти в нього становила двісті доларів, цілком фартовим було штовхнути сайт за п’ятсот, і тільки один чи два рази в житті йому вдавалося продати сайт за тисячу. А тут цілих п’ять. Хоча в мене не погано було з арифметикою, але я поліз до свого айфона і запустив калькулятор, я помножив п’ять на двадцять вісім і офігів від отриманого результату — виходило сто сорок тисяч гривень. Майже як кількість обраних в Об’явленні Івана Богослова. Це ж можна було б купити непогану євробляху, та щей на розтоможку вистачило б. Скажімо, жлобську беху, чи навіть гламурний Ягуар ікс тайп десь 2008 року випуску.

Втім, не думаю, що після новенького, з салону, хай і китайського SUV, Микита погодився б їздити на євроблясі, хай навіть це була б БМВ чи Ягуар. От би мені хоча б колесо від жигуля, подумав я і вкотре пожалкував, що не такий крутий, як Микита, який чим далі, тим більше викликав у мене захоплення.

Презентація, яку розгорнув на ходу Микита тянулася як на мене досить мляво, два чи три рази я мало не заснув. Аж поки не дійшло до кульмінації.

— Скільки часу і грошей нам це коштуватиме? — поставив досить пряме питання директор.

Мені здалося, що чолом Микити прокотилася самотня перлина поту. Чи може це був просто світловий ефект від дизайнерського освітлення довкола. Вдаючи спокій, штучність і приховане напруження якого я вловив, і напевно не я один, Микита промовив слова, яких думаю навіть він сам злякався:

— Один місяць і п’ять тисяч доларів, — Микита чітко відкарбував кожне слово, і вже дещо іншим тоном, я б навіть сказав, ніби виправдовуючись, тоном, яким школяр дає пояснення щодо заподіяної шкоди, хоча можливо я просто доколупуюся до хлопця і інші нічого такого в інтонації Микити не вловили, — Проект досить серйозний. Інтернет-сайт — це ваша головна візитівка в Інтернеті, від якості сайту великою мірою залежить, наскільки респектабельними ви виглядатимете в очах потенційних клієнтів. Від цього залежить, наскільки великі гонорари клієнти вважатимуть за справедливу ціну за ваші послуги. Адже ваш сайт вони бачитимуть раніше, ніж відвідають ваш офіс чи поспілкуються з вашими спеціалістами.

— Це не маленькі гроші, нам московська студія обіцяла зробити за дві, — слово взяв бухгалтер.

Директор уважно подивився на бухгалтера, потім на Микиту, потім знову на бухгалтера. Він чекав, що ж відповість Микита. Але той все мовчав. Не зрозуміло було, чи він так повільно збирається з думками, чи просто йому нема що сказати? Я затамував подих, за ці кілька секунд я мало не вмер від цікавості. Чи попрощається Микита з проектом через раптовий і необдуманий приступ жадібності, чи ж погодиться на те, що б збавити ціну?

Несподівано я відчув у шлунку вулкан. От бляха муха, я ж нічого такого навіть і не їв, подумав я і бздонув так потужно, що боявся, чи не порвав собі труси. Люди кругом зібралися чемні, кожен потупився в свій папірець чи монітор. Я думав, точніше, сподіваівся, що обійдеться хоча б без смороду. У мене зазвичай так буває — якщо бздону гучно, то без смороду, якщо тихенько пущу шипунця, то смердить так, що хоч тікай з хати чи навіть з міста.

Але цього разу організм мене підвів двічи. Відбулася справжня хімічна атака. Навіть у мене самого від штину засльозилися очі, тхнуло так, що можна подумати, ніби мене навмисно два тижні відгодовували добірними тухлими яйцями та гнилим тхорячим м’ясом. І знову чемна компанія спробувала зробити вигляд, ніби нічого не сталося, але цього разу їм це не вдалося. Спостерігаючи, як один за одним кислішали вирази обличь присутніх, я мав можливість здогадуватися, як це амбре розійшлося по всьому приміщенню. Найголовніший з присутніх (директор нового агентства) демонстративно вдихнув повітря на повні груди, вдаючи, ніби нічого не сталося.

Оце-то витримка в пацана, подумав я, чи може до нього ще не дійшло? Він же сидів найдалі від мене. Щоб не допустити надто довгої паузи, що разом із моїм бздом неприємно повисла у густому червневому повітрі, директор мовив:

— Ну добре, я думаю, це не така вже й велика сума. Я готовий був заплатити і вдвіче більше якби тільки все було на вищому рівні.

— Але ж… — почав було бухгалтер.

— Володя, спокійно. Ті москалі засранці.

Я ледь стримався, щоб не пирснути зі сміху. А наче ми не засранці? Чи принаймні я…

— Не будемо тягнути з сроками, — мовив далі він. — Нам би хотілося запустити сайт чимшвидше. Зраз секретарка роздрукує договір і ми його з вами підпишемо. Аванс я вам дам зараз готівкою.

Це була справжня перемога. П’ять тисяч доларів, а тисяча просто зараз. Це було більше, ніж я заробив за цілий рік. Я, так само напевно і Микита, одразу ж забув про фіаско з тою «Чебурашкою», чи, даруйте, «Черепашкою». Усе моє єство танцювало і стрибало від радощів, хоча обстановка зараз не дозволяла хоч якимось чином проявити внутрішню радість. Я прикинув, яку частку з цих грошей Микита дасть мені. Зрештою, весь проект маємо зробити ми вдвох, тільки він і я. Якби я був на його місці, я б дав мені щонайменше половину. То ж можна прикинути, що під кінець місяця в мене буде дві з половиною штуки баксів.
Звісно, це все маячня.

Я лестив самому собі. Причому в подвійному обсязі. По-перше, на таку велику частку я аж ніяк не заслуговував, бо Микита ніс прямі витрати на те, щоб здобути цього клієнта — він витратився на рекламу, фактично сам зробив презентацію. Це був повністю його клієнт. Потім, найважчу частину праці, ту, що вимагає високу кваліфікацію та неабиякий досвід, зробить зрештою він сам. На мене ляже тільки та робота, яку могла б зробити і вчена мавпа. Та і те, не дуже й вчена.

Якби справжній, а не ідеалізований «я» був би на місці Микити, то заплатив би мені може доларів п’ятсот, а може й двісті за весь проект. Але навіть такі гроші були фантастичною сумою для малокваліфікованого студента, що витрачав цілий тиждень, щоб написати реферат за 400 гривень. А тут мені на руки могло б упасти одразу 14 000 гривень. Це навіть більше, ніж виграш від лотереї. Втім, в моїй голові промайнула і інша думка, чи не моє бздо вирішило підсумок угоди, як це сталося у випадку з лотерейним білетом? В подібні миті навіть наймешна дрібничка може вплинути на результат переговорів.

Невже моє бздо справді має якусь магічну силу? Що ж, це цілком можливо. Адже зі мною така вдача трапляється вже вдруге. Задля наукової точності твердження потрібен ще третій випадок, який би підтвердив слушність моєї гіпотези. Втім, ще одна важлива деталь — важливо з’ясувати, бздо обов’язково має бути природнім і невимушеним, щоб привести до фарту, чи ж навіть якщо його штучно спровокувати певною дієтою, результат буде так само фартовий?

Ми сіли до машини і Микита, якому так само як і мені важко було приховати радість, дружньо мовив до мене:

— Напевно, я тепер часто буду тебе брати на переговори. В тебе фартова рука.

Я подумав, скоріше вже фартове очко. Але не впевнений, що сказати таке було б чемно з мого боку, може Микита і забув, як я гучно бздонув тоді на переговорах, або ж зовсім не придав цьому значення. Інтелигентна людина ніколи не скаже, «підйобка». Вона скаже «пейоратив». А проста людина навіть і не зрозуміє, що її «пейоративнули». Вголос я весело, але щиро промовив:

— Було б круто! Мені сподобалося з тобою їздити на переговори.

Тої миті я був так сильно вражений, що готовий був працювати над проектом навіть безплатно. І це вже був не жарт. Що правда, вголос я цього сказати все ж не наважився.

Юрий Карапетян
Я принимаю заказы на услуги копирайтинга в режиме 24/7, работаю быстро, с соблюдением заранее оговоренных сроков, без потери качества. Звоните или пишите (Tlegram, WhatsApp, Viber) — +380978813716

Оставить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *