Частина 2 — Щасливий квиток

Коли я прокинувся, Микити вже не було. Я зазирнув на кухню, там все було так, як я і лишив минулого вечора. Напевно, Микита поснідає в батьків, як він це часто робив раніше. Я не став возитися з картоплею, бо було лінь, посмажив два яйця і взяв з холодильника трохи злиплої локшини, що лишилася з учора.
Щойно закипів чайник, на вайбер прийшло повідомлення:
— Не забудь про лотерейний квиток, який ти маєш купити сьогодні! І ще одна умова — якщо ти хочеш, щоб цей виграш був не єдиний в твоєму житті, ти повинен будеш переказати мені на картку половину від свого виграша.
— Добре, без проблем, — відписав я. — Сподіваюсь, виграш не становитиме нуль гривень.
— Виграш буде нормальним. Ти таких грошей ніколи ще не тримав у руках.
Ці словам вселили в мене неабияку надію. Аж мурахи по спині пробігли, а в роті зібралася слюна. Я ще й досі трохи відчував присмак вчорашньої піци, скоріше за все не через залишки продуктів між зубами, а суто силою уяви. Знову мозоком пробігли докори сумління, що я не поділився піцою з товаришем, та і взагалі порушив настанову свого благодійника, і купив зовсім не те, що він наказав. А що, якщо це була справжнісінька магічна заборона, і порушивши її я занапастив усе своє життя?
Швиденько поснідавши, я помчав до коледжу. Там на мене чекала перша вдача. Леся Чайка попросила мене написати замість неї реферат з естетики, обіцяла заплатити 400 гривень. Всі знали, що я добре пишу реферати, тож подібні замовлення були не рідкістю, але саме це — було дуже вчасним. Я подумав, що зможу купити велику піцу за 180 гривень і цього разу подідилится з Микитою.
Зазвичай я брався за одне подібне замовлення з трьох, що до мене надходили. Але подумав, що саме цього разу маю точно виконати вчасно, щоб чимшвидше отримати гроші. На перерві я сів на підвіконня і в телефоні став накидувати тези майбутнього реферату, гуглити літературу і до кінця перерви майже повністю склав план. По пальцям бігли струмінчики току, а серце щемило від почуття, яке цілком можна було б назвати задоволенням від творчого процесу.
Пари скінчилися о першій. До мене підійшов Микита і пригостив мене пляшкою рідкого йогурту зі смаком персика і великим рогаликом. Я дуже люблю такий йогурт, хоча в мене від нього гази. Я подякував Микиті, бо до того часу справді встиг не аби як зголодніти. Ми трохи потеревенили про те, та се. Микита пожалівся, що витратив майже останні гроші, а замовники не квапилися розраховуватися за роботу.
Микита розробляв веб-сайти, і в гарні часи не погано на цьому заробляв. Щоправда в його роботи була одна суттєва вада — не всі замовники одразу ж поспішали розплатитися за роботу. Часом Микита підкидав і мені неважку роботу — з наповнення сайтів або підготовкою текстів для них. Власне і фрілансерством та копірайтингом я зайнявся виключно завдяки Микиті, до знайомства з ним я навіть слів таких не знав.
Не встигли ми договорити з Микитою, як в моєму шлунку почалася революція, з глибин мого афедрону пролунав один-єдиний але досить гучний залп. Я згадав про «пророцтво» Ігоря.
— Микита, а ти не знаєш, де у нас можна купити лотерейний квиток?
— Я знаю тільки одне місце в нашому місті — це в Асорті, там точка продажу біля банкомата.
Я одразу ж згадав про цей кіоск і поспішив придбати квиток, поки не розвіялися чари мого бзда. Невже Ігор так точно міг передбачити таку тонку фізіологічну деталь? Напевно, якщо йому вдалося це, то він правий і щодо виграшу. «Таких грошей ти навіть ніколи не тримав в руках» — пролунало в мене в голові. І я пришвидшив свій крок до Асорті.
Біля кіоску черги не було. Її там ніколи не буває. Я підійшов до вельми габаритної тітоньки зі слідами бігуді на волоссі і величезними окулярами в роговій оправі, і спитав, які білети можна купити за двадцять гривень.
Тітонька чемно повідомила, що справді проводиться лотерея, квитки якої коштують саме стільки, але нажаль зараз всі білети вже розкуплені. Але я можу придбати електронний білет на веб-сайті лотереї. Вона попросила в мене номер телефону і пообіцяла вислати посилання на сайт лотереї. СМС прийшла через дві-три хвилини, коли я вже крокував до дому.
Це був кінець весни, майже літо. В нашому коледжі, на відміну від інших навчальних закладів розпал занять приходився саме на літо. Як я розумію, на це було дві причини — щоб заощадити на електриці і опаленні взимку, а також щоб мати винаймати кращих викладачів коли в них нема навантажень в інших закладах.
В мене не було бажання йти до дому, я пройшов до найближчого міського парку, сів на лавочці біля пам’ятника Т.Г. Шевенку і спробував зареєструватися на сайті. Виявилося, що для придбання квитка мені знадобиться акаунт ЛікПей. Його я теж зміг без проблем зареєструвати через телефон, оскільки в мене була картка ПриватБанку. Все разом, разом з купівлею лотерейного квитка, забрало в мене хвилин десять. І останні двадцять гривень.
В цю мить мене обійняло якесь надзвичайне почуття віри у власну долю. Я подумав, що в цілому Бог любить мене, і я надзвичайно щаслива людина. Мені пощастило вступити до такого чудового Коледжу. Я познайомився з такою доброю, щедрою і розумною людиною, як Микита. Вчора мені просто ні сіло не впало, надіслали 200 гривень просто для того, щоб я нормально поїв. Сьогодні Леся Чайка замовила в мене реферат, а Микита пригостив перекусом. Просто так такі речі не стаються. Треба, щоб тебе любили Мойри.
Дуже різні думки сповнювали мене тої миті. Через травневу спеку мене мучила спрага, і я вже навіть почав жалкувати, що останні двадцять гривень витратив не на пляшечку води, а на якийсь нікчемний електронний лотерейний білет. Який навіть помацати неможливо було. Хто знає, може це все якесь особливо витончене шахрайство? Але ж Ігор надіслав мені 200 гривень, який йому сенс витрачати 200 гривень, щоб видурити моїх нещасних 20? На цьому великого бізнесу не побудуєш. А потім, як же бздо? Таке без втручання потойбічних сил не підстроїш!
Між тим спрага все більше і більше мучила мене. Я вже думав, чи не подзвонити Лесі Чайці, щоб вона мені вислала хоча б 50 гривень авансу. Не хотілося цього робити, бо мені здавалося, що це б зашкодило моїй репутації. Хто знає, які ще думки оселилися б в моїй голові, але незабаром мені надійшло СМС, що повідомляло мені, що я виграв 12 000 гривень. Я трохи розгубився. Це може і не мільйон, але для мене це була шалена сума. Досі навіть за хороші проекти мені за раз платили тисячі півтори, максимум дві. Це справді була сума, яку я ніколи в житті не тримав в руках.
За мить прийшла інша СМС — від банку, мене інформували, що мій картковий рахунок поповнено на 12 000 гривень. Я кілька разів перечитав це повідомлення, переконався, що воно справді прийшло з номеру інтернет-банкінгу, а потім ще й перевірив свій додаток Приват24. Все вірно, на рахунку дванадцять тисяч гривень і ще якісь копійки.
Я пішов в Асорті і ще раз перевірив рахунок через банкомат. Все вірно, тепер у мене є 12 000 гривень. Але ж, бляха, це ж половину треба ще віддати цьому пройдисвітові Ігорю! Та хай іде до біса, що він мені зробить? Скажу, що виграв дві тисячі і кину йому на картку тисячу. А одинадцять тисяч теж добрі гроші. Може, я за них почну нове життя, і мені вже більше не потрібні будуть подачки від долі?
В супермаркеті я придбав найдешевшу пляшку мінералки — «Тальнівської». Не хотілося сходу тринькати гроші на аби що. Поки йшов до дому, подумав про піцу, для себе та для Микити. Але потім подумав, що краще зараз засяду за реферат, а піцу куплю вже тоді, коли в мене будуть гроші від Лесі Чайки. Ось так гроші відразу ж почали змінювати моє мислення. Коли я усвідомив цей факт, він мені видався досить милим, приємним. Я ніби за мить чарівним чином перетворився з простакуватого сільського хлопчини, що навчається технологій дизайну та цифрових медіа, на чи не найкращого учня Дейла Карнегі та Наполеона О’Ніла.
На вайбер в телефоні надійшло повідомлення.
— Скільки ти виграв? Тільки не бреши мені, я точно дізнаюся суму.
Я одразу ж подумав, що Ігор бере мене на понт. Якби він якось міг дізнатися, то не ставив би цього питання. Та і що він може зробити мені? Перетворить на жабу? Та все ж, коли я набирав йому повідомлення, якийсь відгомін метофізичного жаху пройшовся струменем по моїм пальцям.
— Дві тисячі, — коротко відписав я.
— Добре. Для першого разу не погано
Ігор дав мені номер картки і я одразу ж розгахувався з ним. Чесно кажучи, його слова мене неаби як заспокоїли. Отже, моя афера прокотила. Коли моя мама була жива, в неї було не багато книжок. Але одну я запам’ятав дуже добре, хоча так ніколи її не прочитав. Це був детективний роман «Кіт у мишоловці». Оце і я себе зараз так почував — ніби кіт у мишоловці. Ніби звір-мисливець, якого самого вполювали. Рибак, що повівся на наживку. Хоча, може я і не правильно зрозумів ту метафору, зрештою тої книжки ж я так і не прочитав. Але думаю, ви зрозуміли, що я маю на увазі.
Отже, як мені найкраще розпорядитися рештою, 11 тисячма гривнями? Витратити їх на одяг? На незвичний відпочинок? На навчання, курси чи книжки? Чи на усі гроші накупити лотерейних квитків, може навіть не одразу, а по мірі революції у моєму шлунку? Що якщо і справді магічну дію мало саме моє бздо, і Ігор не просто так «обрав» мене?
Одне я знав точно, не варто нікому розказувати про свій виграш, ані Микиті, ані батькам. Ні до чого доброго це не приведе. Микита мав одну звичку — дуже майстерно, хай і дипломатично він видурював у мене будь-які гроші, що заводилися в мене в кишені. Це був для нього ніби спорт. Так, зізнаюся, сам він витрачав на мене куди більше. Але ж і його статки були значно вищими — інколи на своїх сайтах він міг заробляти до п’яти тисяч доларів на місяць. Щоправда, більше половини грошей у нього уходило на рекламу, оновлення техніки, програмне забезпечення, аренду серверів і все таке. Не мало він витрачав і на навчання, різні курси з програмування. Адже технології дуже швидко розвивалися.
Саме завдяки йому в мене була думка витратити частину грошей на якісь курси, щоб і собі мати можливість більше заробляти. Але щодо цього якось обережно слід було порадитися з Микитою. Не слід було казати, що в мене є чи намічаються якісь гроші, просто поставити питання чисто гіпотетично «а от які курси, чи вивчення яких технологій, ти б мені порадив в першу чергу, якби в мене з’явилися гроші»?
По дорозі до дому я все ж зайшов до АТБ і купив пакетик копчених курячих крилець і кілька порцій швидкорозчинного картопляного пюре. Звісно, доцільніше було б зварити вдома топтанки, тим більше, що картопля була у нас дарова і все одно гнила в кутку без жодної корситі. Але я подумав, що треба чимшвиде написати реферат, і не хотів витрачати зайвого часу на приготування їжі.
Я прийшов до дому, де на мене вже чекав радісний Микита. З порога в ніс мені вдарив запашний аромат свіжої піци з Панорами, з паприкою та солямі. Моя найулюбленіша, щоправда, куштувати її доводилося не часто, бо вона була найдорожчою. На столі лежала відкрита коробка піци та стояла дволітова пляшка Коли. Оце то свято, подуав я, і усміхнувся.
— Чого такий радісний? — спитав в мене Микита.
— Те саме в тебе хотів спитати! На честь чого свято? — я обвів рукою харч на столі.
— Вдалося провернути вигідну оборутку, не докладаючи зусиль заробив штуку гривень.
— Круть! — відказав я.
А сам подумав, аби ж ти тільки знав, яку оборудку провернув я, та ще й напевно, доклавши навіть менше зусиль, ніж ти. Мені стало не аби як соромно за своє сільське провінційне жлобство. Так, я знав, що у Микити подібні оборутки не рідкість — бувало йому платили по тисячі а то і дві за якісь зовсім прості задачі — перенести сайт на інший хостинг, чи змінити фонову картинку. Він справлявся з такими завданнями за кілька секунд, всю роботу робили навіть не він, а спеціально написані скрипти.
Хоча мій бакшиш був більший, за оборутку Микити, все ж між ними була одна істотна різниця. Заробіток Микити був системним, і доволі частим. А в мене це була лише посмішка удачі. Глумлива, навіть трохи блюзнірська. Тієї миті я подумав, що насправді я дуже нещасна, нефартова людина. Разом з тим ця думка пробудила в мені твердий намір серйозно взятися за те, щоб змінити своє життя. Взяти його в руки, і зрештою стати сценаристом власної долі.

Оставить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *